Не дочекаєшся - вони пішли
у глибочінь. Згадати вже не в силі
годинники, дощі, тумани сиві,
картини, стіни в самоті тужливій,
безсмертя і відплати біль страшний.
Вже не згадаєш сам - хто прав із них.
Розлуки час, сумний і урочистий.
Ти цілісність втрачаєш безкорисну
помежи чуйних голосів і злих.
На книжній шафі - пил, на склі - сліди.
Здається є вірші і є свобода.
Та долі власній знову недогода,
ще й правда щира - це ілюзій дим,
Два голоси ще чути на порі
в напрузі скритій цих кімнат вечірніх.
Ти пам'яті хотів лишитись вірним,
все те, що всі забули - ти зберіг.
Вона, позбавлена свого гнізда,
сліпою ластівкою метушиться.
Як спогад - нам сьогодні залишився
твій класицизм - Пегасові вузда.
Не полишає дивне відчуття -
часи спадають, як з плеча хустина,
на все знайоме, знане і родинне,
на ту, покручену життям, стежину
поміж минулим днем і майбуттям.
